Незвичайний музей розташований на четвертому поверсі будівлі AT
«Одесагаз». Це музей, в якому відбувається дивовижне поєднання історії Одеси з історією зародження, історією перших кроків, історією розвитку та історією газової промисловості Чорноморського регіону i ïi завтрашнього дня. Кожен крок у музеї, кожен експонат — це місток між минулим i майбутнім.
Два числа на центральній панелі в музеї — 1866 i 1964 — це дві віхи в газовому літописі Одеси. Перший — це рік завершення основного обсягу робіт з будівництва газової станції, прокладання вуличних газових мереж та встановлення ліхтарів
Друга цифра — 1964 рік — в Одесу прийшов природний газ. А найперше синє світло Шебелинського родовища запалили 26 лютого 1964 року в будинку №58 на Люстдорфській дорозі. А 25 березня 1964 року печі в котлах газового заводу були погашені.
Нагадаємо, що після підбиття підсумків міжнародного тендеру на вуличне освітлення міста 7 квітня 1864 року був підписаний контракт між Одеською міською думою i громадянином Баварії Августом Райдінгером на будівництво в Одесі газового заводу. в якому було відкрито газовий завод. Завод виробляв штучний газ, який був сумішшю водню, метану та чадного газу.
Щодня завод видобував 8 тисяч кубометрів газу. Цього обсягу вистачило для того, щоб ліхтарники щовечора запалювали безліч вогнів на вулицях Одеси.
Перші газові лампи запалили в Одесі 1 листопада 1850 року. Тоді ïx встановили в кількості 24 штук i вони висвітлювали тільки центр Одеси (частина Рішельєвської, Пушкінської, Приморського бульвару, а також перехрестя вулиці Катерининської з вулицями Ланжеронівською i Дерибасівською). У 1866 році в Одесі налічувалося вже 1420 газових ліхтарів, а до початку XX століття ïx у місті налічувалося понад дві тисячі. А в 1868 році було створено «Одеське акціонерне товариство з газового освітлення», з яким 1 січня 1869 року міська влада підписала контракт на облаштування вуличного освітлення на 40 років.
Газові лампи — досить цікава сторінка в історії Одеси. Ïx досі можна побачити на фасадах пам’яток архітектури. В експозиції музею, на стіні, висить один з таких вуличних ліхтарів, розташований в будинку №9 по провулку Ляпунова.
Все технологічне обладнання i навіть чавунні труби для газорозподільних мереж були повністю поставлені з-за кордону іноземними фірмами, а ліхтарні стовпи були відлиті в Одесі.
Популярність газового освітлення зростала, а разом з нею i потреби нашого міста в газоподібному паливі. Незабаром для його зберігання були зведені газгольдери — так в Одесі з’явився новий тип промислових будівель.
У 1940 році Одеський газовий завод видобував з вугілля 18,5 млн кубометрів штучного газу. В першу чергу були задіяні промислові підприємства. Лише чверть всього газу йшла на утримання житлового фонду. Така пільга до Другої світової війни була доступна лише в чотирьох тисячах одеських квартир.
Найбільшими споживачами газу в Одесі були лазні — для більшості одеситів на той момент вони були єдиним місцем, де можна було нормально помитися. Найбільшою популярністю користувалися лазні №2 на Військовому узвозі та №10 на вулиці Торговій.
Тоді влада визнала, що попит на газ приблизно в 10 разів перевищував те, що міг виробляти Одеський завод. Хоча б тому, що кожна одеська сім’я мріяла про газову плиту.
У середині минулого століття штучний газ в Одесі різко подешевшав, але можливості його видобутку були обмежені. Інженерам доводилося постійно щось винаходити, змінюючи технології i склад суміші. Наприклад, на початку 1950-x років суміш коксового газу i летких відходів Одеського нафтопереробного заводу почали використовувати у великих масштабах.
Після цього газифікація йшла гігантськими кроками. 3 1964 по 1970 рік кількість квартир, підключених до газу, зросла з 30 до 110 тисяч. Завдяки переведенню частини виробництва i котелень на нове паливо споживання газу в Одесі зросло з 55 до 680 млн кубометрів, а до 1980 року цей показник збільшився вдвічі.
Ідея створення музею належить Ігорю Леонідовичу Учителю, голові наглядової ради ПАТ «Одесагаз»
— Експонати музею збиралися протягом тривалого часу. Були підняті документи з міського архіву. Були знайдені унікальні офіційні документи, в тому числі листування мерів Одеси з проханням про дозвіл на будівництво газового заводу. Колеги із Західної України допомагали компанії з антикварними експонатами. Щось купили, щось подарували.
До речі, рідкісних експонатів у музеї не так вже й багато. Але вони є, i в них можна простежити історію створення газової промисловості в Одесі — від газової таганки до газової плити для опалення, старих телефонів i кабелів в мідній оболонці, — зазначив Ігор Леонідович.
На сьогоднішній день Акціонерне товариство «Одесагаз» є одним з провідних промислових підприємств на півдні України. До її складу входять служби i відділи головного підприємства i 14 відділів газового господарства. Існуюча система газифікації включає 56 розподільчих станцій потужністю від 3 до 170 тисяч кубометрів на годину кожна. Загальна протяжність газопроводів становить 12 262 кілометри. На газопроводах налічується 446 газорозподільних пунктів, 1 967 пунктів шафового типу, 865 станцій катодного захисту.
Природним газом забезпечено промислові підприємства, комунальні служби та населення 14 міст, 30 селищ міського типу та 241 села Одеської області.