«Не залишайте тих, хто страждає». Така тема цьогорічного Всесвітнього Дня хоспісної і паліативної допомоги, який відзначається 14 жовтня.
Напередодні цієї дати кореспондент Української Служби Інформації Ольга Гвоздецька вирішила дізнатися, як працює дитяче паліативне відділення 6-ї поліклініки.
Шанс жити якісно
Дитячий лікар-анестезіолог Дмитро Філіппов у паліативі працює вже два роки. У 6-й поліклініці проходив стажування, але пов’язувати професійне майбутнє з цим напрямком не планував, адже мав упередження, що робота з паліативними хворими морально виснажує і зрештою призведе до стрімкого вигорання.
Але уявіть, наскільки це важливо для тих, хто цієї допомоги потребує, і без неї залишиться сам на сам з невиліковною хворобою, без шансу якісно прожити своє життя, – розповідає лікар.
Нині відділення мобільної паліативної допомоги опікується 110 пацієнтами з усієї Одеси, що є декларантами медзакладу. Це діти від народження і до 18 років з великим спектром захворювань, зокрема, і рідкісними. Дмитро Філіппов уточнює: «Переважають захворювання нервової системи, хромосомні аномалії, орфанні хвороби. Частина пацієнтів має трахеостомічні чи гастростомічні трубки, які забезпечують дихання та харчування. Лише допомога хворим із тяжкими психічними розладами та відкритою формою туберкульозу надається у спеціалізованих закладах».
У відділенні працює мультидисциплінарна команда з 8 фахівців: завідувачка (фізичний терапевт) Ірина Гордієнко, лікар-анестезіолог дитячий, двоє педіатрів, двоє медсестер, психолог та соціальний працівник. Вони регулярно виїжджають до пацієнтів додому. Медики проводять огляд, вимірюють життєві показники, за потреби беруть біоматеріал для лабораторних досліджень. Інколи приймання відбувається у форматі телемедичного консультування. У місті-мільйоннику Compass фактично єдиний медзаклад, який охоплює дітей паліативної групи.
Окрім того, на базі відділення мобільної паліативної допомоги працює тренінговий центр з обнадійливою назвою «Підтримка Поруч». У ньому щотижня проходять навчання з різних напрямків паліативної допомоги для медичних працівників інших закладів охорони здоров’я. Працівники Компасу виступають тренерами.
Ми робимо це для того, аби й інші медики Одеси та області могли розширювати свої компетенції та надавати допомогу пацієнтам, що потребують паліативної допомоги по всій Одещині, – зазначає Дмитро Філліпов.
Не можуть сказати про біль, але можуть його показати
Одна з найскладніших частин роботи – це комунікація з невербальними пацієнтами. Вони не в змозі розповісти про біль, його локалізацію та особливості, але вказують на відчуття мовою тіла: мімікою, жестами, позами, рухами.
Також виявити наявність больового синдрому нам допомагають вітальні показники організму, до яких належать тахіпноє – прискорене дихання, тахікардія, збільшене серцебиття. На початкових етапах фіксуємо підвищений тиск, що часом змінюється на гіпотонію, адже постійний біль забирає чимало резервів організму, і врешті-решт дитина стає знесиленою та виснаженою, – зауважує Дмитро Філіппов.
До таких пацієнтів застосовується комплексний підхід. Це фармакотерапія, використання нестероїдних протизапальних засобів, опіоїдів та ад’ювантів, фізична активність, правильне позиціювання та відвертальна терапія.
«Паліативна допомога – це не про вмирання, це про життя. Дитяча паліативна допомога – це двічі про життя»
Батьки паліативних дітей проходять власний шлях: від спротиву визнання хвороби до прийняття дитини такою, якою вона є. Адже після постановки діагнозу майже усі дорослі вирішують, що хвороба тимчасова, вона мине і життя невдовзі налагодиться. Син, як мріялося раніше, почне грати у футбол; дочка поїде разом з родиною у мандри світом…
Це нормальні захисні механізми психіки, – пояснює Людмила Драч, психолог відділення мобільної паліативної допомоги.
Батьки стикаються з руйнуванням образу ідеальної дитини. І саме у цей момент на допомогу приходить психологічна служба. Стати опорою, навчити прийняти хворобу як даність, з якою доведеться жити, наповнити, зрозуміти та не засуджувати – з такими цілями додому батьків паліативної дитини приходить психолог.
У суспільстві ще, на жаль, потужні стигми, зауважує Людмила. Часто такі діти є «незручними» для соціуму. Вони можуть кричати, агресувати. Батьків малечі з аутизмом, наприклад, нерідко звинувачують у поганому вихованні. Й оточення відторгає паліативну дитину, що стає черговим випробуванням для її батьків.
Для мам та татусів у відділенні працює група, де можна поділитися досвідом, розповісти про власний біль, побачити, що вони не одні у такому становищі.
Психолог паліативного відділення також працює із втратою.
Якщо дитина йде, ми супроводжуємо батьків стільки, скільки їм потрібно. Горювання триває щонайменше рік. Це не означає, що батьки щодня зустрічаються з психологом. Але інколи запит виникає у них і через пів року. І ми теж супроводжуємо такі родини, – розповідає Людмила Драч.
У паліативній допомозі ніколи не кажуть: «Ми більше нічого не можемо зробити». І коли діти усвідомлюють, що їхня хвороба невиліковна, а у батьків опускаються руки, їх підхоплюють медики та психологи. Адже підтримка поруч.
Источник: Новости Одессы
влажность:
давление:
ветер:
