Інтерв’ю з медіа-експертом Ігорем Балинським

Ігор Балинський, медіа експерт, викладач кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Університету Короля Данила (Івано-Франківськ), кандидат із соціальних комунікацій та співорганізатор Львівського медіа форуму (2012-2018).

Ми вирішили запитати Ігоря Балинського щодо теорії та практики російської пропаганди та засобів, які використовує вона у своїх кампаніях проти України. Не оминули ми і питання участі соціальних медіа у поширенні шейків, та участі іноземних медіа (свідомо та несвідомо) у поширенні цих проросійських наративів.

Тема нашої бесіди сьогодні — російська пропаганда. Ми кожен день зустрічаємо її прояви, як в класичних медіа, так і в соціальних мережах. У зв’язку з цим, моє перше питання: які види російської пропаганди ми, як споживачі інформації, зустрічаємо найчастіше і як цю пропаганду ідентифікувати, якщо справа йдеться, про соціальні мережі?

Це питання є одним з найскладніших. Виявлені та протидія російській пропаганді, зокрема, яка поширюється через соціальні мережі, є однією з найскладніших. Давайте почнемо з того, що є питання природи російської пропаганди та її ефективності. Сучасна людина має коротку пам’ять. Але російська пропаганда схожа на спрута, і є достатньо логічним продовження пропагандистко-розвідувальної роботи, яка велася спецслужбами ще Радянського Союзу.

Свого часу Тімоті Снайдер, відомий американський історик, публічний інтелектуал, порівняв те, що зараз відбувається з боку путінських каналів пропаганди, і те, що було в Радянському Союзі. І от декілька речей, які я собі зафіксував, які з моєї точки зору є дуже показовими і дуже яскравими. Ми говоримо про тотальну пропаганду у ХХІ столітті, з якою стикається не лише Україна, а увесь світ. Аналогічна історія мала місце, скажімо, в 1930-ті роки. Пам’ятаємо класичний кейс Волтера Дюранті. Там видання Нью-Йорк Таймс стало одним з легітимізаторів режиму Йосипа Сталіна. Тобто, тотальність пропаганди, вона є характерна для Радянського Союзу і сучасної путінської Росії як її спадкоємця. Друга річ, що характерно зараз – це репресії проти інакомислячих. Ми говоримо про медійну сферу, ми говоримо про аналогії, які були в ХХ столітті і в ХХІ столітті вони продовжуються.

Ми говоримо про достатньо яскравих особистостей (які поширюють пропаганду — авт.), ми говоримо і про корисних ідіотів, і про людей, які працюють за гроші. Відпрацьовані маркери та інструменти поширення. Сучасна зернова криза, яку спровокувала Росія, вона, до певної міри, є значно глобальнішою, ніж український голодомор у 1930-х роках. Тобто, якщо ми подивимося на природу російської пропаганди, ми говоримо про те, що сучасна російська пропаганда, за великим рахунком, є просто технологічним продовженням того напрямку пропаганди, який вівся спецслужбами Радянського Союзу, дипломатичним корпусом Радянського Союзу.

І коли я говорю про технологічність, я говорю насамперед про сучасні канали і можливості потрапляння пропаганди до адресної аудиторії, до адресних груп споживачів цього контенту. І в тому контексті соціальні мережі на сьогодні виявилися найзручнішим середовищем для поширення пропаганди. Але соціальні мережі ще мають певні фільтри, запобіжники. Ви можете звернутися до Цукерберга і апелювати про те, що Фейсбук став джерелом поширення пропаганди, наративів ненависті і так далі. І вони будуть реагувати.

Я би говорив про набагато глибшу проблему. Це робота російської пропаганди через месенджери. В першу чергу, якщо ми беремо український вимір, це Telegram і Viber. Це неконтрольовані потоки інформації, це можливість маніпулювання, це фактично відсутність перевірки та верифікування джерела інформації. Тому на сьогодні це є одним з ключових викликів, не лише в контексті України, зважаючи на ситуацію війни. Загалом це є одним з ключових викликів для експертної медійної спільноти, коли ми говоримо про канали, швидкість, обсяги поширення російської пропаганди.

І насправді ми апелюємо до соцмереж і месенджерів, тому що ми не маємо чітких механізмів регулювання текстових речей. Але повірте мені, дослідження, яке я проводив у Львівському медіа-форумі, показує, що неусвідомлене поширення наративів російської пропаганди, зокрема антиукраїнських, є типове для значної частини західних медіа, принаймні в тих країнах, де ми проводили дослідження. А серед них і Німеччина, і Італія, і Латвія, та Угорщина, як окремий кейс в цій ситуації, і Франція.

Тобто це поки що одне з найскладніших завдань: в якій спосіб ми можемо протистояти пропаганді, що можна робити і чи можуть медіа виробити інструменти, в який спосіб дезавуювати цю пропаганду, в який спосіб працювати з аудиторією. І ще складніше питання заклечається в тому, що ми маємо ситуацію, коли аудиторія якісних, але класичних медіа, немає значення, телебачення, радіо чи онлайн, на сьогодні є суттєво меншою. Вона значно поступається у впливі аудиторії, яка перебуває в соцмережах, яка не критично сприймає інформацію. Це виклики, на які поки що чіткої відповіді немає.

Якщо ми будемо говорити, принаймні, про останні 9-10 років, то яким чином змінилися ці наративи або форми російської пропаганди відносно України з 2014 до 2022 року? І які нові форми з’явилися, а ви їх виявили, як дослідники, в час, коли війна вже перейшла від гібридної форми до відкритого військового вторгнення до України?

Я би точкою називав не 2014 рік. Я би називав приблизно 2007-2008 роки. Власне тоді починає формуватися теперішній порядок денний пропагандистських ідей Кремля щодо України. Треба пов’язувати це з так званою мюнхенською промовою Путіна. Якщо чіткіше говорити, це відбулося коли Україна фактично втратила політичний та інформаційний вплив на Крим, в часи пізнього Віктора Ющенка. Тоді Крим поступово починав ставати інформаційно-культурно-освітньою частиною Росії. Ми говоримо і про так званий університет колишнього мера Москви Лужкова, який було відкрито в Севастополі (1999 року Лужков заснував у Севастополі філію Московського державного університету ім. Ломоносова — авт.). Відповідно, я думаю, що оця історія антиукраїнської російської пропаганди бере початок в цей період часу.

2014-й рік загострив всі ці речі. Ці наративи поступово формувалися і ставали своєрідною цілісною картиною. Мова йде про ключові речі, які споживала, в першу чергу, російська аудиторія. Про те, що Україна не держава, що Україна – це держава, яка не відбулася, що Україна є державою без минулого, що Україна є штучно створеною державою з подарованими територіями в період після Другої Світової війни. Тобто, що Україна є конструктом Радянського Союзу і, зокрема, Йосипа Сталіна. Наративи про домінування в Україні так званої нацистської пропаганди. Це починається з 2014-го року, використовується через, зокрема, полк Азов. Це одна з фішок російської пропаганди. І кожне загострення українсько-російського протистояння — інформаційне чи фізичне — як це почалося в 2014-му році, воно лише поглиблювало і робило цю пропаганду агресивнішою.

Важливою є та річ, що ця пропаганда мала декілька адресатів. Я вважаю, що базовим внутрішнім адресатом була російська аудиторія, яку було потрібно переконати в тих тезах штучності, невідповідності України, як держави. Друга аудиторія – це була проросійська частина українських громадян, які жили в ностальгії за Радянським Союзом. Вони були сформовані російським медійним контентом і, до певної міри, виховані російською культурою.

І третій блок пропаганди було спрямовано на розмивання, умовно кажучи, слабкої, але суб’єктності України у західних медіа-експертних та політичних полах. Тобто це системна кампанія, яка тривала і триває упродовж останніх 12-15 років. Ефективність цих кампаній з дезінформації можна поміряти. Є певні критерії.

А які це критерії?

Скажімо, в соціальних мережах — це міряється активністю аудиторії. Ти бачиш аудиторію, ти бачиш її профіль, ти бачиш, як вона реагує, як вона коментує. І ти поступово можеш формувати певні групи довкола цього ком’юніті і штучно підтримувати потрібні тобі наративи. І подивіться, навіть зараз, коли ми бачимо ті безпекові заходи, які проводить СБУ з виявлення російських агентів, які виступають коректувальниками обстрілів, то серед них є достатньо освічені люди. Це колишні офіцери радянських спецслужб, це викладачі університетів, тобто це люди, яких би я назвав ідейними. Тобто це не, умовно кажучи, жінка, яка спокусилася на декілька тисяч гривень і вважає, що вона нічого не зробила.

В один момент склалося відчуття в російських експертів та російських аналітиків, що частина українського суспільства дозріла більш-менш до того, аби не чинити спротив початку російської агресії. Звідси і уявлення про захоплення Києва за три дні і так далі. Мені здається, один з ключових наративів пропаганди, який готував російське суспільство до початку війни – це просування тези про те, що Україна стала антиросією, тобто територією, яка повністю є маріонеткою Заходу. Ця теза дуже активно просувалася через різні канали комунікації.

Мені видається, що момент запуску цієї тези в інформаційний простір є саме тою точкою, коли вже було прийнято рішення, що уникнути повномасштабного вторгнення Росії було неможливо. Тобто Росія [вже] була готова [напасти]. Це тільки було питання часу.

Пітер Померанцев, британський дослідник пропаганди, стверджує, а ми з ним згодні в багатьох моментах, що те, що ми називаємо російською пропагандою, насправді є дещо більше, ніж просто пропаганда. Це певне моделювання повсякденності, яке може собі дозволити медіа, прокремлівські спецслужби, технологи, за умови, коли ти маєш відповідно підготовлену аудиторію, яка є недієвою з точки зору критичного мислення, з точки зору певної активності чи спротиву.

Це сталося з російським суспільством. Для мене дуже добрим прикладом того, що я називаю інформаційним страхом, є емоційна реакція і відповіді росіян на опитування, які проводять, принаймні проводили певний час назад, на вулицях російських міст. Тобто на просте питання, яким є ваше ставлення до так званої спеціальної воєнної операції, як Росія називає цю війну, показовими є дві речі. Перша реакція — емоційна; більшість людей, яким ставлять це питання, в них на обличчі намальований вираз страху. Вони бояться про це говорити. І друга відповідь, як вони люблять говорити, «ви знаете, ми не інтересуємося політикою, нам нічого про це сказати». Тобто це вже аморфна поведінка, яка не передбачає реакцію, бодай реакцію емоційну, не передбачає спротиву, обурення, незгоди.

І тому я вважаю, що якщо ми говоримо про ті три групи аудиторії, на які була розрахована російська пропаганда упродовж останніх 12-15 років, то, звичайно, найбільш ефективною вона виявилася на внутрішню аудиторію. Я не вірю в гіпотези західних дослідників, що, мовляв, соціологічні опитування підтримки дій Путіна в Україні не відповідають дійсності. Тобто ми говоримо, що там вона коливається в межах 70-80% (підтримки Путіна — авт.). Що, мовляв, там є приховані відповіді, зумисно дані неправдиві відповіді. Насправді, рівень протестності є набагато більшим. Вибачте, це так не працює. Тобто це не працює в тому сенсі, що в російському суспільстві вже створено дегуманізований образ України. В тому сенсі, що не має емпатії (щодо України — авт.), і відповідно немає бажання в який-небудь спосіб це зупинити, висловити протест.

І, як виявилося, вплив російської пропаганди на українську аудиторію, скажімо так, виявився меншим за очікуваний. Я би сказав, що його ефект виявився значно меншим, аніж можна було очікувати, якщо робити паралелі з російським суспільством і з частиною, скажімо так, проросійсько-налаштованого українського суспільства. Він фактично швидко зійшов нанівець через шоковий стан початку війни, обстрілів, поведінки російських військових, знищення інфраструктури і так далі.

Для мене до цього часу залишається загадкою, в який спосіб російській пропаганді вдається далі бути почасти ефективною, коли мова йде про роботу на західну аудиторію. Коли мова йде про роботу з цілком інтелектуальною аудиторією, релевантними експертними медійними політичними середовищами Заходу. Ми можемо говорити про Німеччину, можемо говорити про Італію, можемо говорити про Францію. Там російська пропаганда має певні здобутки, і ми це бачимо хвилями сумнівів, які висловлюються щодо того, як має завершитися ця війна. Можна по-різному говорити, як вони досягають цієї ефективності. Є медіа, які безпосередньо заснувала Росія чи фінансує Росія. Але є дуже багато абсолютно релевантних західних медіа, які в той чи інший спосіб не зовсім усвідомлено, але є носіями і поширювачами наративів російської пропаганди. Так, ці медіа, зі здивуванням реагують, коли ти їм надсилаєш певний звіт і кажеш, що, друзі, подивіться, це ж повторення російських наративів, і так далі. І вони лише в цей момент починають ставити собі питання, чому це так відбувається. І цей процес є дуже складний і повільний.

Повільні зміни можливі лише в тому випадку, коли є зворотна реакція з боку західного медіа простору та експертного середовища. Власне, коли ми робили це дослідження по п’яти країнах, то перед нами з’явився один неприємний висновок. Ми його поставили перед західними медіа: що саме ми вважаємо стандартом і чи воно є стандартом інформаційної чесністі, достовірністі, коли ми говоримо про такий конфлікт, такого типу інформаційні війни. І це був один з перших випадків, коли ми, спробували підважити уявлені західної медійної спільноти, що стандарти – це не є догма. Інколи мені здається, що до стандартів на Заході ставляться до чогось такого ідеального, лабораторного. В житті все набагато складніше: є контекст, нюанси є набагато важливішими, аніж дотримання балансу і думок, інколи цей баланс-думок не є насправді балансом.

Хочу ще додати свою точки зору. Я досліджував країни Балтії, переважно в роки Перебудови. І, звичайно, що от ті ідеї, які стосувалися України, наприклад, що Україна не має ідеї сталої державності, все це транслювалося ще раніше на країни Балтії з тим рахунком, що, вони мають бути у сфері інтересів вже Російської Федерації. Це все було апробовано ще на країнах Балтії. І в мене таке питання. В країнах Балтії є доволі жорстка позиція по контрпропаганді. Там заборонено транслювання певних телеканалів, закриті певні медіа і це не ситуація останніх двох років. Тобто вони працювали з контрпропагандою. Яким чином Україна працювала і працює зараз? Яким чином Україна позиціонувала себе в ці роки, з 2008 по 2014 рік? Чи була взагалі стратегія боротьби з антиукраїнськими наративами?

Щодо вашої тези про країни Балтії, то ви трішки помиляєтеся. Окрім Литви, у Латвії та Естонії є певний мовний баланс. Він є хитким. І дуже часто складається ситуація, коли медіа російськомовні, чи тепер опозиційні російськомовні, дуже добре використовують ліберальне законодавство Європейського Союзу. Дуже простий приклад був у Латвії. Якщо не помиляюся, це було рік назад. Відповідно всіх норм законодавства було зареєстровано в Латвії радіостанцію Радіо Рокс. До речі, дуже багато було запитань і обурень від українців, що це був повний плагіат. Я не знаю, як ця ситуація вирішилася, але Радіо Рокс подали концептуально, що це буде радіо, яке буде ретранслювати так званий російський політичний рок. Так от в плейлисті, який вони подали була добра половина груп, які сьогодні підтримують політику Путіна в Україні.

І це радіо отримало ліцензію на мовлення. Вони юридично використали усі гнучкі можливості, які надає законодавство Європейського Союзу у сфері медіа, зокрема Латвії. Були протести, але формально причин у регулятора не дозволити їм працювати в ефірі не було. І таких історій є досить багато. У Латвії кількість російськомовних медіа кількісно є більшою за кількість латвійськомовних медіа. Ми говоримо про ситуацію цього року, бо цього року ми проводили дослідження, робили експертні інтерв’ю. Це ремарки на попередні тези. Але ви маєте рацію. Просто історія з формуванням іміджу в Росії країн Балтії так само є глибоко радянською. Вона базована на цих всіх радянських наративах про нацистських поплічників, лісових братів в країнах Балтії. Це сама історія з Західною Україною вже в українському контексті.

Чи ми були готові? Ну, дивіться, ми ніколи не займалися контрпропагандою, дезавуюванням пропаганди російської упродовж всієї незалежності. Більше того, я свого часу мав дуже жорстку дискусію з Олексієм Мустафіним, коли він очолював телеканал СТБ. Ми говорили про засилля в українському ефірі російського серіального контенту. Абсолютно різного, від детективного до мелодраматичного. І я ставив питання йому про те: кажу, Олексій, але якщо людина десятиліттями живе в чужому контексті, як тоді можна говорити про речі, які пов’язані з ідентичністю, з розрізненням зрештою, а не накладанням, поглинанням однієї реальності агресивнішої, російською реальністю української? Він вважав, що це не суттєво, бо, ну, мовляв легкий жанр, вони швидко забувають, тобто вони не залишають глибокого сліду.

Мені видається, що це була дуже велика помилка, зокрема українського медіапростору, який, умовно кажучи, до певної міри паразитував на ретрансляції якіснішого технологічно російського контенту. Ми можемо говорити і про музику, ми можемо говорити і про кіно, ми можемо говорити про серіальний продукт. До певної міри, ми усі винні, ми усі спричинилися до того, що в один момент ми сформували уявлення в Кремлі власної вторинності, сформували уявлення країни, в якої не існує власної ідентичності.

Додайте сюди специфіку власності українського телевізійного простору. Це була достатньо типова річ, що ми, навіть під час Євро-2012 запрошували коментувати в Україну російських футбольних коментаторів, які вважалися на порядок кращими, професійними, цікавішими. Половина з тих людей на сьогодні підспівують і відпрацьовують на усіх масовках Кремля. Тобто, я думаю, що в такій ситуації пов’язаності українського шоу-бізнесу, на зароблянні в Росії говорити про те, що розглядалося серйозно створення стратегій, альтернативи, протидії тій експансії інформаційно-культурній достатньо не серйозно. Ті, хто тим займався серйозно, чи про це говорив, їх називали фріками чи маргіналами, націоналістами.

Більше того, ми не працювали з зовнішньою аудиторією. Тобто, якщо ви трішки досліджували, як працювала Росія, через які інструменти репрезентації себе на Заході. То, скажімо, така цікава структура, якщо не помиляюся, як Россотрудничество, створювала величезні активності, зокрема, і в Києві, і в багатьох країнах Західної Європи. Це був один із додаткових інструментів впливу і поширення російської пропаганди попри спецслужби, посольства, класичний експорт російської культури за кордон. Ми тільки зараз створюємо український інститут. Ми тільки зараз пробуємо створювати українські офіси, українські доми за кордоном і наповнювати їх якимись автентичними репрезентаціями.

Лише війна поставила насправді перед нами дуже неприємне питання: а що ми робили усі ці 30 років, і чи несемо ми частково певну вину за те, як нас приймала Росія і який імідж вона формувала нам зокрема на Заході?

Так, ви поставили дуже важливе питання і, виходячи з нього, моє інше питання – це як регулювати медіа в часи війни; все ж таки це заборона або свобода? Ми знаємо, що держава та суспільство не може впливати і на соціальні мережі. Тому тут ми стикаємося з парадоксом, що в внутрішньому користуванні в нас є певний інформаційний продукт, а паралельно йому існує інший продукт, який формується різноманітними телеграм-каналами, соціальними мережами і так далі. З професійної точки зору, як регулювати ось ці медіа під час війни. На що має держава покладатися? На регулювання, на заборону чи на свободу та освіту або самоосвіту мешканців, громадян, які все ж таки самі мають розрізнити, де є пропаганда, де є істина і де є, власне кажучи, той контент, який споживати не потрібно?

Я не маю чіткої відповіді на це питання, я вам чесно скажу. Насправді, у випадку з такими речами, як регулювання та інформаційне дозування, заборони в умовах війни, то хотілося би опиратися на певні практики, певні аналогії. Але аналогія з часами Другої світової війни чи з локальними конфліктами тут є некоректною, тому я би не хотів це використовувати. Ми маємо те, що маємо, ми діємо спорадично, наосліп в дуже багатьох речах, і здебільшого діємо в найпростіший, найзручніший спосіб. Ми намагаємося обмежувати та дозувати інформацію, перекривати незручні теми, незручну інформацію якимись певними медійними інформаційними кампаніями.

Що держава обмежує доступ до певної інформації і намагається блокувати канали, медіа, які є загрозою безпеці, це мені видається це логічним і я не можу сказати, що це є щось загрозливе. Але ми зараз з вами говоримо про певні проблеми, які існують в медіапросторі, в медіасередовищі. І ми не розуміємо, що можемо робити з соцмережами, з майданчиками в інтернеті. Ви не можете заблокувати YouTube, ви не можете заблокувати людині доступ до каналу умовного Шарія, для прикладу. Хіба ви заблокуєте Інтернет. Але це так само є фактично зараз неможливим.

Оця спорадичність, хаотичність, яка зараз є, вона є продовженням цих десятиліть без інформаційної політики, яка би мала бути. Є низка середовищ, медійних, громадських організацій, до речі, до них належить і Львівський медіа-форум, Інститут масової інформації та інші дослідницькі середовища, які намагаються досліджувати ці речі, пропонувати певні варіанти. Наскільки я знаю, вони взаємодіють з органами влади і формують певні комунікативні стратегії, як себе вести в тій чи іншій ситуації.

Я не очікую, що в найближчому майбутньому ми отримаємо з вами більш-менш зважену інформаційну політику. Зважену в сенсі дозволеного і забороненого. Передусім, коли ми говоримо про медіа. Коли ми говоримо про соцмережі, я за великим рахунком не уявляю можливостей регулювання чи проведення інформаційних кампаній, які би могли дезавуювати в них відверто російську пропаганду, фейки. Звичайно, що корінь цієї проблеми значною мірою є в малому рівні критичного мислення суспільства, навіть тої групи, яку ми називаємо молодь.

На початку грудня Міністерство освіти України оприлюднило шокуючи, з моєї точки зору, результати дослідження. Вони досліджували школярів 15-річного віку, їхні спромоги до засвоєння математичних, природничих знань і щодо рівня і осмисленості ними процесу читання. Це є важлива річ, тому що читання як таке дозволяє формувати мислення, логічні, асоціативні зв’язки й так далі. Дослідження виявило, що різниця в рівні читання між школярами, мова йде про 15-річний вік, тобто тих, хто буде через рік-два вступати до університетів, до вищого навчального закладу, між школярами, які навчаються в сільській місцевості і міськими школярами, в Україні складає 5 років.

Тобто, умовно кажучи, щоби школяреві з села досягнути рівня школяра з міста в даній точці, його потрібно ще в такому ж стані перебувати і розвиватися, вчитися 5 років. Діти виходять через 2 роки зі школи і вступають в виші, і ми маємо величезну проблему невміння працювати з текстом, заглиблюватися в текст. Якщо немає цих базових навичок, коли ми говоримо про читання, звідки візьмуться навички критичного мислення, навички відрізнення?

Поняття медіа грамотності. Скажімо так, про нього всі говорять, але ніхто ним не займається. Проблеми медіа освіти, медіа грамотність серед дітей і школярів. Це питання до не реформованості і якості саме шкільної освіти, до диспропорції розвитку різних українських регіонів, до диспропорції розвитку між містом і селом, містом великим і маленьким містечком. Тобто ми зараз маємо дуже складну ситуацію. Додайте туди якість освіти через COVID і зараз через війну, якість дистанційного навчання. Ми маємо погану ситуацію, і я не думаю, що ми в умовах війни можемо кардинально її змінити, але принаймні озвучування цих проблем — воно є важливим.

Пошук рішень так само є необхідним. Але я не бачу спроможностей серед державних інституцій зараз прийняти ці рішення. Частково цю функцію виконують незалежні аналітичні центри, дослідні центри чи громадські організації. Але їхня проблема в тому, що імплементувати напрацьовані рішення чи рекомендації їм дуже складно, зважаючи на суперечності між баченням ситуації з боку громадянського суспільства і з боку органів влади, які би мали ці рішення імплементувати.

Чи можете ви назвати основні риси українського медійного позиціювання у світі? Ваша точка зору – як це має бути в ідеальній ситуації, яка структура, ієрархія, яка філософія українського позиціювання у світі?

Це хороше питання. Я не буду намагатися малювати комплексний образ України і репрезентацію цього образу у світі, але мені здається, що цей напрямок має бути сфокусований на двох векторах. Тобто українські медіа і голоси людей, яким ці медіа надають майданчики для репрезентації назовні, мають працювати на дві складові. Це має бути перша річ, я це називаю, розрізнення. Ми далі маємо проблему та невміння західної аудиторії розрізнити. Як колись сказав Леонід Кучма, що Україна — це не Росія. І друга річ це виокремлення і донесення тієї унікальності, яка вирізняє Україну посеред різноманіття, принаймні, країн Європейського Союзу. Це дві важливі речі. Ця унікальність може бути різною від стійкості військових і спротиву, який ми чинимо російській агресії до культурного, історичного іншого контенту, який ми можемо і маємо репрезентувати.

Унікальність дає суб’єктність, і унікальність не дає можливість розмити нашу ідентичність, що намагалася і намагається робити російська пропаганда. Мені видається, це цілком посильне завдання, якщо працювати системно і не розпорошуватися на багатьох інших напрямках. Цього би було достатньо. І це ж часом би дало розуміння в західній аудиторії, чому ми не Росія, і чим ми вирізняємося, чим ми є унікальні, як країна, яка географічно і ціннісна претендує на те, аби бути в середовищі тих країн, які сформували чи формують Європейський Союз.

Станіслав Кінка, the Ukrainian Review

Источник: Новости Одессы